Літургійний календар традиційних Церков візантійського обряду

Головне меню
 
I.E.S.

Християнський Календар
є проектом
Інституту Екуменічних Студій

Проповідь на неділю всіх святих

Матей 10, 32 – 38; 19, 27 – 30

Причастя Святого Духа

Неділя всіх святих

Тиждень тому ми відсвяткували перше Зіслання Святого Духа, завдяки якому утворилася Церква, а сьогодні святкуємо перші плоди цього дару Святого Духа, вшановуючи пам’ять всіх святих. «Вдивляймося пильно в Ісуса... маючи навколо себе таку велику хмару свідків» (див. Євр. 12, 1 – 2), тобто всіх тих, які прийшли до Нього перед нами, особливо молімося до них цими днями. Тоді як ми ще поневіряємося між життям і смертю, вони вже, врешті, живі. Від них можемо навчитися, чим є спільність усіх святих.

Спільність усіх святих, тобто «причастя Святого Духа» (2 Кор. 13, 13) – це не абстракція і не сентиментальна мрія. Це незбагненне диво, присутнє в нашому житті вже тепер. І не лише тому, що ті святі, які огортають нас своєю присутністю, вже всією своєю істотою перебувають у спільності з трисвятим Богом, але й тому, що ми вже святі через хрещення Святим Духом, хоча правда, що ми ще не є святими вповні.

Ті, що були перед нами, ликують, сповнюються радістю та подякою, бо та спільність, яку вони переживають, є спільністю, якою живе сам Бог. Наш живий і правдивий Бог є повнотою життя. Він єдиний у спільності Отця, Сина і Святого Духа. Саме ця спільність, що ллється через край, дає нам життя, і цим життям у спільності ми можемо жити вже тепер.

Нехай кожен із нас спробує внутрішньо змовкнути і прислухатися до того, хто перебуває в нас. У нас живе Пресвята Тройця. Це і є та нова дійсність, яку приносить нам християнство. Отець постійно дає нам життя у своєму Сині, Котрий бере на себе нашу людську природу. Отець огортає нас ніжністю Святого Духа, Який єднає нас з Ісусом. Коли ми в покорі та з довірою перебуваємо біля Отця, синівський дух учить нас жити тією незбагненною Божою спільністю.

Це так просто. Бог простий, тоді як ми вигадуємо різні ускладнення, а вони лише несуть у собі смерть. У Бозі жодна особа не належить сама собі. Отець не належить собі. Він існує не для себе. Син називає Його «Отче!» (Мт. 11, 25) і передає це ім’я нам. Він є Отцем усією своєю істотою, і лише Отцем. Його Син є лише Сином, Він існує не сам для себе, а весь походить від Отця і спрямований до Отця. Так само Дух, що від Отця ісходить і перебуває на Сині: ми маємо в своїй убогій людській мові лише два слова, дві загальні назви, щоб означити Його, подих Отчого Слова та сяйво світла. У Бозі ніхто не існує для себе самого. Кожен дає себе, жертвує себе иншому. «Бог – любов» (1 Йо. 4, 8), бо Він – «спільність» (1 Йо. 1, 3;).

То ж можемо зрозуміти, що будучи створеними «на Божий образ» (Бут. 1, 27), ми покликані саме до тієї спільности. В цьому – наше глибинне бажання: бути любленими й любити. Проте ми такі тверді, тяжкі, темні: звичайно, кожен хоче існувати для себе! Нічого й дивуватися, що наше бажання вдаряється об бажання инших, а на землі панує пекло! І навпаки, ми стаємо живими особами, «на образ» (Бут. 1, 27) і вже тепер «на подобу» (Бут. 5, 1) Божу, якщо слухаємо улюбленого Сина, Який навчає нас про Отця та дає нам життя у Святому Дусі.

Ісус не належить сам собі. Він узяв на себе наше людське життя і зійшов аж до смерти не заради себе. Він прийшов і продовжує приходити для кожного з нас і для всіх. Віддаючи своє життя, Він зсилає нам свого Духа животворного, аби створити нас наново у спільності. Щоб кожна людина і кожна спільнота – подружжя, сім’я і ціле людство від Адама і до останньої людини – жили, врешті, в тому блаженному єднанні, де ніхто не залишається невизнаним, де кожен існує лише для иншого та з иншим. Ось у чому полягає та «свобода Божих дітей» (див. Гал. 5, 13-14), до якої ми покликані і яку палко бажає реалізувати в нас спільність Святого Духа.

Ми зібралися сьогодні тут, аби звершувати Євхаристію саме тому, що Євхаристія – це велике таїнство спільности, причастя. То ж нам треба залишити всі наші чвари, а вони завжди є між нами, і навернути свої серця до тієї спільности, яка дається нам. «Майте на увазі користь не власну, а радше инших» (Флп. 2, 4). «Вважайте в покорі один одного за більшого від себе» (див. Флп. 2, 3), наслідуючи приклад Христа Ісуса, Який став останнім серед усіх настільки, що ніхто не може відібрати в Нього цього останнього місця. Ісус став слугою кожного, кожної з нас, бо Він усіх нас любить.

Ось що ми отримуємо в дар у Євхаристії, в якій нам дано бути причасниками Божої спільности, довершеної у животворному хресті, через який кожна людина люблена найвищою любов’ю. У сьогоднішньому Євангелії Ісус каже, хоч і знає, що цим може вразити нас, що кожен з нас, якщо хоче «жити», має покинути щось або когось, тобто «себе самого» (Мт. 16, 24), щоби дати, врешті, життя, жити у спільноті, служити.

Таким чином, Церква, якою є ми, стає святою, з покорою вміщаючи в собі ту Божу спільність, присутню серед людей, за умови, що ми настільки «закорінені й утверджені у любові» Христа (Еф. 3, 17), що живемо, як і Він, для инших. То ж просімо всі разом Святого Духа, щоб поворушив нас, очистив і навчив нас жити у спільності й у любові.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007

Menu-bottom