Літургійний календар традиційних Церков візантійського обряду

Головне меню
 
I.E.S.

Християнський Календар
є проектом
Інституту Екуменічних Студій

Проповідь на 14-ту неділю по Зісланні Святого Духа

Матей 22, 2 – 14

Багато бо покликаних, але вибраних мало

Неділя запрошених на весілля

Наша земля була хвора, тепер вона починає змовкати. Вона була хвора на хворобу серця людей, і серед її тиші, тиші землі, ми маємо віднайти правдиву тишу того, хто став землею, взявши на себе людське тіло, аби ми стали богом. У цьому – таємниця весілля, на яке ми запрошені. В цій тиші, ми, звичайно, чуємо поклик, запрошення на весілля Ісуса, і цю притчу, яку щойно чули, можемо побачити, так би мовити, навпаки, починаючи з кінця, як ми дивимося на ті три місяці, які пережили і які спрямовують нас до майбутнього.

Зрозуміймо, що слова, якими закінчує притчу Ісус: «Багато бо покликаних, але вибраних мало» (Мт. 22, 14), не прагнуть налякати нас, щоб ми запитували себе, чи самі є серед тих вибраних. Такі вигадки не мають нічого спільного з Євангелієм. У той час Ісус хотів – і то з яким смутком! – докорити Ізраїлеві за його невірність. Ми ж під словами «багато покликаних» маємо розуміти: «всі люди», всі і завжди, а «мало вибраних» – це той простір вільної волі, що даний нам. Инакше кажучи – спробуємо перекласти сучасною мовою – Отець не перестає кликати нас, тоді як ми відповідаємо час до часу, коли нам сподобається.

Продовжимо далі, просуваючись від кінця притчі: був один чоловік, що не мав весільної одежі. Хто з нас наважиться сказати, що він має цю одіж? Пригадаймо той чудовий світильний із Утрені Великого понеділка: «Світлицю Твою, Спасе мій, бачу прикрашену, але одежі не маю, щоб до неї ввійти». І це справді так, але для нашого Отця найкраще – серце «сокрушенне і смиренне» (див. Пс. 51, 19), перед ним Він не може встояти. Про це йдеться далі в тропарі: «Дай, Світлодавче, осяйність одінню душі моєї, – бо світло – це Ти, – і спаси мене». Ми знаємо, що бути зодягненим у світло – означає не просто иноді усміхнутися, а бути наділеними Духом Ісуса. Те, що Він живе в нас, дає нам життя, – це головне. Спочатку є Його любов; потім – наша відповідь. А якщо ми відповідаємо лише тоді, коли нам подобається, то це тому, що ми забули, що Він любить нас першим.

Гадаю, що сьогодні, в тих обставинах, які переживаємо, ця любов може бути, повинна бути початком усього, зрештою, для нас, тут присутніх. Господь кличе, притягує до себе всіх людей, як сказано в притчі, – злих і добрих, починаючи зі злих, а ми, без сумніву, до них належимо. І це має бути першим фундаментальним переконанням в нашому житті, бо якими поганими ми не були б, в якій темряві ми часом не перебували б, переконання в тому, що ми люблені, просвічує нас і дає нам життя. Господь ніколи не втрачає надії на нас.

Ви, як і я, знаєте, що впродовж останніх місяців однією з найважчих наших спокус була втрата надії. Коли ми зблизька побачили обличчя деяких людських істот, як не втратити надії стосовно всіх инших? Спочатку инших, але якщо бути відвертими, як не втратити надії стосовно себе самих, адже й ми не кращі! І, зрештою, як не втратити надії стосовно Нього також, адже нічого не змінюється, а це вже найтяжча спокуса.

Та глибше за цю спокусу, вище за всякі розчарування є той, Якого ми ніколи не зможемо розчарувати, бо походимо від Нього. Він виткав нас ще в лоні матері, як сказано в псалмі, який ми читали на початку Божественної літургії (див. Пс. 139, 13). Ми виткані з Його світла, з Його життя.

Підходимо до початку притчі. Чому Бог може ніколи не втрачати надії? Сьогодні ми чули слова апостола Павла. Він говорив про помазання, про печать, про завдаток. А це Святий Дух. Це Він є тим Царством Небесним, про яке сказано в притчі: «Царство Небесне схоже...» (Мт. 22, 2). Це Він, Святий Дух. «Нехай прийде Царство Твоє!». В одному з варіянтів Євангелія від Луки, сказано: «Нехай прийде Твій Дух Святий!». Бо Він наповнює нас і царює в нас. Лише Він єдиний може принести мир, згоду та правду серед людей, в яких є тисяча приводів протистояти одні одним. Святий Дух єднає нас із Богом. Ми не є ізольованими людьми, які намагаються віднайти себе. Ми поєднані союзом. «Яка чудесна моя істота, які подиву гідні Твої діла» (пор. Пс. 111), – сказано в псалмі. Ми поєднані з Ісусом. Це і є те весілля, на яке наш Отець постійно запрошує нас.

І саме тому ми кожної неділі збираємося на Божественній літургії, щоб справити цей весільний бенкет. Але, з огляду на те, що ми пережили, і для того, щоб бути відкритими до цього майбутнього, сповненого надії, до цього Царства миру й любови, що наближається, знаймо, що є щось, завжди готове, приготоване для нас, запропоноване нам, – це Ісус. Він – той правдивий хліб, Він – вино радости. Він – Тіло, котре дає життя. Він – та Кров, яка вбирає в себе всю пролиту кров і перемінює її на кров любови. Але хліб, який ми запрошені їсти, – це хліб терпіння. А вино – це вино радости. Бачити лише хліб терпіння – означає зупинитися на вечорі Великої п’ятниці, тоді як через це Тіло, принесене в жертву, нам дається вино радости – Святий Дух. Ось те, що єднає нас із Ним і може поєднати одних з одними.

То ж заради Бога, якщо ми хоч трохи розуміємо Його, якщо погоджуємося зберігати тишу землі, щоб увійти до тиші Бога, Котрий став землею заради нас, щоб ми стали богом в Ісусі, приймімо хліб терпіння. Він зовсім не буде сухим для нас, бо його перемінить вино радости.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007

 

Menu-bottom