Літургійний календар традиційних Церков візантійського обряду

Головне меню
 
I.E.S.

Християнський Календар
є проектом
Інституту Екуменічних Студій

Неділя після Воздвиження

Марко 8, 34 – 9, 1

Умови слідування за Христом

Неділя після Воздвиження Чесного Хреста Господнього

«Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить, а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр. 8, 35). Слова, які ми щойно чули від Ісуса у Євангелії, підтверджує апостол Павло, говорячи про власне життя: «Я – розп’ятий з Христом» (Гал. 2, 19); я живу, але «живу вже не я» (Гал. 2, 20) – не моє «я», «а живе Христос у мені» (Гал. 2, 19-20). А як є у нашому житті, в нашому реальному досвіді?

Чи свідомі ми того, що відбувається протягом Божественної літургії, яку служимо? Кого ми шукаємо – Христа чи себе? Коли ми причащаємося Його Тілом і Кров’ю, чи перемінюємося на Нього? Коли закінчується святе причастя, чи живе Христос у нас, чи може ми знову вирушаємо на пошуки власного «я»? Адже саме у Євхаристії Господь Ісус приходить, щоб ми могли безпосередньо розділити Його страждання, перенесене з любови, яке нас усіх спасає від смерти і дає нам життя.

Наше навернення – це не суто вибір добра і відмова від зла. Коли віримо в того, хто любить нас і віддав за нас своє життя, навернутися набагато легше: треба вибрати Його, шукати Його, чекати Його, «бажати Його», тобто любити Його. Важливо, щоб наше життя йшло у напрямку до Ісуса. Навіть якщо ми не робимо нічого поганого, прожите життя може не мати жодного сенсу. Розп’ятий Ісус перебуває в центрі не лише історії людства, а й історії життя кожного з нас. Він є для нас центром, звідки все гармонійно витікає і куди все сходиться. Він є нашим початком і кінцем. Він може постійно жити у нас, звільнивши нас від усіх форм смерти.

Нехай кожен перевіряє себе і з погляду Святого Духа, Духа істини, Якого Ісус дав нам, відходячи від нас, відверто скаже: кого ми шукаємо? Що зазвичай входить до поля зору нашої свідомости? Якщо наш внутрішній погляд не зосереджений на Ісусі, це означає, що ми замкнулися в собі, зайняті власним «я», яке «я хочу спасти», тоді я переживаю фрустрацію чи відчуття провини, вмію спритно виправдовувати себе, тривожуся, коли треба пережити незручності, міцно тримаюся своїх бажань тощо. Поле нашої свідомости – це немов барометр нашого внутрішнього тиску, перепади якого найбільше відчуває наше оточення. Коли ми споглядаємо Ісуса, то рухаємося вгору, до зрілости. Як тільки я починаю ухилятися від «розп’яття з Христом», то регресую у зрілості і «гублю своє життя».

Збагнімо, що Ісус не є одним з багатьох; Він не є також кимсь, до кого ми приходимо час до часу, погоджуючись приділити йому увагу. Його Присутність усе наповнює, Він – найлюдяніша Особа, бо Він – Бог, Він бажає бути з нами, притягує нас до себе.

Його животворний хрест завжди з нами. Він може вдихнути життя в усе, що ми переживаємо щомиті. Якщо ми тоді відкриємося Йому, в нашому житті не буде нічого банального, нічого втраченого. Наше найглибше бажання – це бути любленими і любити. Від самого народження ми саме цього шукаємо, але помиляємося, якщо зосереджуємося лише на власному «я». Але якщо виходимо за межі цього «я» – це й означає бути розп’ятими з Христом – тоді ми віднаходимо Христа, Отця та инших людей. Тоді нарешті ми є «віднайдені», живемо і даємо життя.

Дозвольмо Ісусові торкнутися наших душ, пригорнути нас до себе. Бути розп’ятим з Ним – означає віддати себе безмежно доброму Отцеві, не належати більше собі, бути відкритим до инших. Всі наші радощі й страждання перемінюються у цій покірній самопожертві з любови. Якщо ми невтомно шукатимемо Його у довірі й убогості серця, то зрозуміємо значення радісних слів Церкви, яку уособлює наречена з Пісні Пісень: «І знайшла того, кого любить моє серце. Схопила я Його й не пустила» (П. п. 3, 4).

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007

Menu-bottom