Літургійний календар традиційних Церков візантійського обряду

Головне меню
 
I.E.S.

Християнський Календар
є проектом
Інституту Екуменічних Студій

Проповідь на 10-ту неділю по Зісланні Святого Духа

Матей 17, 14 – 23

Не бійся!

Я тримаю в руці ключі від смерти

Подія, про яку ми щойно чули в Євангелії, має утвердити нас, незважаючи на всякі «землетруси», – в силі, в мирі та у вірі. Перед тим, як роздумати про того нещасного причинного та про ті крайнощі, в які він кидається, – вогонь і воду, – та про наслідки цього, з подивом у серці розважмо про момент, коли ця подія відбулася. Ісус сходив з гори преображення! Тут є немов два полюси, і нехай усвідомлення цього збудить у нас світло миру, світло віри.

Що каже Отець на горі преображення? «Це – мій улюблений Син» (Мт. 17, 5). І ось кілька хвилин по тому до Ісуса підходить той нещасний чоловік і каже: «Мій син...» (див. Мт. 17, 15).

Ми як учні Ісуса маємо уважно слухати обидва голоси: це і є те правдиве преображення, яке мусимо зараз пережити. Иноді кажемо, трохи перебільшуючи, що тепер переживаємо апокаліптичні моменти. Сенс, вкладений в такі слова, співвідноситься з тими образами, які присутні в Книзі Одкровення – Книзі Апокаліпсису. Насправді ж той аспект Апокаліпсису, про який тоді не думаємо, ми дійсно переживаємо. «Апокаліпсис» – означає «одкровення», відкриття того, що було заховане. Апокаліпсис – це заголовок самої книги, це Ісус. Апокаліпсис можливий для нас лише в світлі преображення.

«Мій син!» (див. Мт. 17, 15). Уявімо собі страждання Отця, коли Він бачить цю землю, що призначена для нас, і яка стала образом людини: не знати. куди й глянути, настільки вона понівечена. На ній невблаганно виявляється обличчя нашого егоїзму: насилля, понівечення, руїна, смерть, – усе це ховається за нашими маленькими проявами егоїзму, якими ми так угоджуємо собі і які, зібрані всі разом, ведуть туди, де ми зараз перебуваємо. «Мій син!» (див. Мт. 17, 15). Людина, що нищить світ, якою вона не була б, залишається образом Отця. І тому через хрест наш погляд на себе і на всіх людей може преобразитися.

То ж зараз, коли підходимо до Ісуса, нам також треба благати Його: «Господи, змилуйся над моїм сином!» (Мт. 17, 15). Господь насправді відмінний від того, що видно назовні. І тому Апокаліпсис, Одкровення – це не лише викриття обману та сили смерти, а й виявлення сили Воскреслого: «Не бійся! Я тримаю в руці ключі від смерти» (див. Од. 1, 18).

Наближаючись до Ісуса на цій Божественній літургії та, сподіваюся, ще не раз цими днями, подумаймо про те, що вже тепер мусимо ставати учасниками події преображення. Вірою ми пізнаємо правдиве обличчя Ісуса, і Він кличе нас також на ту иншу гору, на гору страстей, щоби чувати з Ним. Бо коли Христос конав на хресті, це направду був Апокаліпсис. Як казав Паскаль, в усьому, що переживаємо, терпить Ісус, не десь осторонь, не замість нас, а в нас. І саме в цій битві, в тій агонії Він перемагає смерть, за умови, що ми, те «маленьке стадо» (Лк. 12, 32), чуваємо з Ним.

Ми чуємо відповідь Ісуса Його учням, в якій майже звучить втома: «Щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом» (Мт. 17, 21), і вона має стати для нас наполегливим закликом: не бомбами і не переговорами, а лише молитвою і постом. Піст – і це стосується всіх нас – полягає не суто в тому, щоб «затягнути пояс». Він полягає значно більшою мірою в тому, щоб перестати вживати, накопичувати ту несправжню їжу, якою є наш страх, егоїзм, надмірна вразливість, гнів, замкнення в собі. Саме в цьому намірі треба постити. Перед таким постом сила смерти безсила, її безсилля виявляється в нашому житті. Щодо молитви, то це не має бути лише прохання, що час до часу виринає з нашого серця. Нам потрібно чувати, перебувати перед лицем Отця, як перебував Ісус у Гетсиманському саду, молячись: «Отче, глянь на своїх дітей! Змилуйся над ними, зішли на них свого Духа Святого, Духа співчуття, воскресення» (пор. Йо. 17, 1 – 26). У такій невтомній молитві мусимо перебувати постійно.

І на завершення повернемося до того, про що ми говорили на початку: можемо жити лише тоді, коли маємо певну рівновагу. Бо насправді ми перші є тими причинними. Ми кидаємося то у вогонь, то у воду. Це набагато більше, ніж проблема, для нас важливо цими днями зберігати рівновагу. Запитуємо себе: хто ми, чому живемо? Не впізнаємо самі себе. І тут маємо пережити Апокаліпсис, Одкровення. Нам не треба нічому дивуватися в нас самих. Дивуємося тому насиллю і тій потворності, які бачимо в світі, і перед лицем усієї тієї потворности ми ще хочемо бути зразковими людьми. Самі по собі ми – ніщо, але кожної хвилини покликані народжуватися наново, жити. «Це Син мій возлюблений» (Мр. 9, 7), – каже Отець, і ці слова стосуються кожного з нас. Мусимо постійно народжуватися у вірі, приймати життя, приймати своє життя, погоджуватися перебувати в Господі. Коли ми постимо, облишмо осторонь будь-яке инше бачення себе самих. Тоді зможемо рости в надії і давати правдиве життя у співчутті, в молитві, в найменшій послузі, у своїй присутності. «Мій син!». Нам треба слухати голос Отця і чути голосіння Його дітей. Це і є той найважливіший вибір у нашому житті.

Наша рівновага – це Святий Дух. У ці дні треба ставати не божевільними, а святими! Без любови ми – ніщо, ми ще більше грішні, ніж коли то не було б. Але Святий Дух є нашим спасенням. То ж у радості, цілком відмінній від тієї, яка приходить від вдоволення і зручного життя, дозвольмо Господеві підняти нас, підібрати нас із тієї злиденности, в якій перебуваємо. Нехай Він підніме нас, як те маленьке зернятко гірчиці, що є чудовим образом нашої віри. Гірчиця – це дика рослина, її зернятко – звичайнісіньке. В ньому нема нічого особливого, але воно є образом тієї крихти віри, якої нам вистачило б, щоб пересувати гори, виганяти бісів, поширювати Святого Духа, бути священиками у своєму маленькому місті. «І оце перемога, яка перемогла світ: віра наша!» (1 Йо. 5, 4).

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007

Menu-bottom